Поїздка додому

Наснилось, наче я в якійсь кімнаті в гуртожитку, там три ліжка і якісь два чоловіки, крім ліжок ніяких речей, навіть тумбочок немає. Я питаю в чоловіків чи вони тут живуть, а вони кажуть, що тут можна тільки переночувати в разі необхідності (наче працюють на підприємстві, а живуть далеко). Я йду звідти. Спускаюсь на 1 поверх ліфтом, але ліфт дуже великий, їде ще кілька людей на різні поверхи і я на 1 потрапляю тільки з другого разу, трохи переплутала поверхи. Розумію, що мені треба їхати додому, виходжу на зупинку громадського транспорту, там багато людей, наче чи обстріли були, чи щось таке і транспррт чи взагалі не ходить, чи погано. Розумію, що так буду довго чекати. Думаю викликати таксі, наче грошей має вистачити, але не знаю адреси де знаходжуся. Питаю в якоїсь жінки, як називається зупинка, вона каже-університет Шевченка, 3 корпус, тобто я в Києві. А треба в Чернігів. Дивлюсь в навігаторі маршрут до автовокзалу-показує більше 4 годин їзди. Потім бачу хрещеного своєї доньки, наче він має мене відвезти на вокзал, кажу, що їхати більше 4 годин, а він каже, що десь так і буде. Був в чорному одязі, заклопотаний (вчора дзвонила запросити на ДН доньки, сказав не знає чи відпустять з роботи-нове керіництво). Потім наче вже їдемо в авто, бачу складні розв’язки, якось проїзджаємо, в якийсь момент впираємося в бугор заросший травою, як обочина, тобто збились з дороги, наче в тупик потрапили. Але він вивертає на дорогу, дивлюсь, а за кермом вже не хрещений, а батько дитини в коричневому светрі, худіший ніж насправді. І сидів від мене вже чомусь праворуч, хоч і за кермом. Повертається до мене всім корпусом і дивлячись в очі каже-думаєш ми з нею добре живемо? Поцілунки як з тобою колись, на ходу тільки чмок і все… А я дивлюсь на нього і не розумію навіщо він мені це говорить. Я нічого не відповіла і мене розбудила донька, проснулась. Для чого він це сказав, було враження, що казав наче виправдовуючись.